Житя як вибір. 1/1

Він був інтелігентом, не дивлячись на кульгавість, майже не помітну сутулість та постійний погляд під ноги. Піджак дешевий, та пошитий ідеально під його стан. Туфлі позаминулого десятиліття моди, але доглянуті настільки старанно, що складається враження, ніби він їх купив у молодості і лишень тепер одів. Краватка шістдесят років як вийшла з моди, проте ідеально пасувала до сорочки і піджака.

Загалом професор виглядав охайно, відрізняючись на фоні його колег, які в більшій мірі виглядали зашморгано, думаючи тільки категоріями своїх дисциплін, не придаючи жодної уваги своїй зовнішності. Мабуть він таки вмів скрити трагедію свого жаття, на відміну від згаданих колег, які знайшли в собі сили працювати, а от звертати увагу на свій зовнішній вигляд ні.

Портфель мав із м’якої коричневої шкіри, з витягнутими ручками, золотавою защіпкою, який за своє існування був порожнім тільки у крамниці. Придбаний очевидно десь на початку наукової діяльності його власника, адже такої моделі портфелі вже давно побачити в місті неможливо, хіба що в когось на горищі, з непотребом. З портфелем не розлучався ніколи. Він був з ним коли він приходив на лекції, коли їздив на конференції, і звісно, постійний його супутник на роботу і з роботи. Іншими словами, уявити професора без портфеля так само важко, як монашку монастиря в порваних джинсах.

Погляд у професора був змучений, але не байдужий; заклопотаний, але не настільки, щоб не помічати людей, які з ним щиро вітались і бажали здоров’я. Він був привітливий, але не говіркий. Його фрази були чіткі і короткі. У словах відчувалась певна інтонація, що вказувало на його чуйність і доброту, а виважена мова підкреслювала його вчене звання.

Він ніколи не обділяв увагою своїх колег, які часто приходили до нього за порадою, чи просто поділитись внутрішніми переживаннями. Не дивлячись на статус людини, чи посаду, яку вона займала, він завжди знаходив час щоб її вислухати і дати слушну, щиру пораду. Бували випадки, що колеги навмисне змінювали шлях додому щоб пройтися в компанії з доктором.

Вересневий день вже добігав завершення і сонце ховалось за обрій, виходячи з університету, в притаманній йому манері, щиро прощався помахом голови з усіма кого бачив. Навіть охоронець, який задля прощання з професором вийшов із своєї будки при вході в центральний корпус університету, отримав свою порцію побажань і щиру посмішку.

Проходячи повз університетські червоні стіни, він щоразу ловив себе на думці, наскільки вони величні. Та й правда, стіни університету вселяють в душу спокій і почуття геніальності людського творіння. Їх можна бачити кожний день, і щоразу по-інакшому захоплюватись ними. Вони чудові, коли на них відбивається літнє жарке сонце, від якого вони охороняють у своєму череві жарку літню спеку. Навіть і вночі, пропри свою могутність і тайну, від них дихає теплом.

Залишивши позаду ці величні стіни, професор кульгаючи направлявся до виходу з університетського подвір’я, коли почув:
- Микола Афанасійовичу! – кричала дівчина, доганяючи ректора; — Микола Афанасійовичу! – захекавшись повторила дівчина, наблизившись майже в притул до професора; – Телефонує міністр, просить підійти до телефону! — вже шепотом сказала дівчина.

Далі буде…

Оставить комментарий

Поиск
Реклама
Свежие комментарии