Сусідка в автобусі

2080

Так склалося, що часто їжджу в автобусі далекі відстані, і хоч-не-хоч, доводиться бачити поведінку людей, слухати їхню розмову, думати над почутим.

Молода жіночка років тридцяти п’яти, моя сусідка по сидінню рейсового автобусу «Київ-Верховина», ніяк не могла попрощатися із проводжаючим її, мужчиною років сорока; майже на ходу встрибнула в автобус, а зайшовши палко розціловувала проводжаючого повітряними поцілунками. Згодом весь автобус мав можливість чути її розмову по телефону, з якої часто виділялося: «котьонок, «зайчьонок», один раз «бегемотік» і два рази «ведмежонок». Закінчилась її розмова тим, що вона на весь автобус видала дуже масним і проймаючим голосом — «кіска уже сгораєт і не может больше ждать». Думаю після цього її бегемотік заснув, бо того вечора автобус більше не чув про братів наших менших.

Далі «кіска» таки згадала що у неї є сусід, себто я, і завела не хитру розмову з безцеремонного питання — «куда єдішь?». Я сказав — до Косова. Вона промовчала. Задля делікатності я намагався запитати, як годиться, куди їде вона, але натрапив на нове питання, звідки родом. Я відповів — з села Річка, Косівського району. Після цієї відповіді погляд моєї сусідки набрав вигляд чогось середнього між тим, коли вступиш у багнюку чи проковтнеш лимон. На цьому наша бесіда закінчилась і вже не починалась.

На вулиці сіріло, автобус наближався до Косова. Я зловив себе на думці, що досить довго спав і зажурився чи не хропів часом. Моя сусідка теж прокинулась і вже розмовляла по телефону, щоправда не так голосно і якось по іншому. «Йва, йой, єк ти миг заспати?», «ні діждуси тебе увидіти», «бери дітий і їхай на автобусну в Косив, али вже» — розпинаючись наказувала сусідка. Потім ще подзвонила і сказала: «курам не забудь дати їсти»…

От чому ми такі? Навіщо ми приховуємо свою самобутність? Цураємось рідного краю і соромимось своєї землі, а отже і рідного дому, родини, близьких?

4 комментариев к записи “Сусідка в автобусі”

Оставить комментарий

Поиск
Реклама
Свежие комментарии