Рись

rus

Дід Дмитро, як і більшість гуцулів знав, що в Карпатах водяться рисі, але він належав до тих місцевих жителів, які ніколи їх не бачили. В Карпатах багато тварин, про які всі чули, та мало хто бачив. Рися по праву можна віднести до найбільш рідкісної тварини, що живуть нині в Карпатах, зустріч з якою дід Дмитро буде пам’ятати все життя.

Звісно, відправляючи діда на все літо в гори на полонину, баба Катерина похрестила діда старим іржавим хрестом і покропила свяченою водою, промовивши: «Бережи тебе, Дмитре, від вуйків, вовків, рисів і всякої нечисті повзучої і зарази летючої; бережи тебе, Дмитре, від негоди і хвороби, гіркоти у роті і болі в животі, колі в боці і скибок у оці, сердечного тиску і у вухах свисту…». На цьому й розійшлися. Дідо пішов до гори праворуч від хати, а баба, звісно ж, витерши сльозу, пошкандибала до роботи. Особливих драм із втратою свідомості і каретами швидкої допомоги в гуцулів не практикують. Важко без чоловіка і страшно, та життя таке було, що полонина для гуцулів була єдиною годувальницею і засобом для існування. А особливо в той час, коли совіти розбудовували «інфраструктуру» на полонинах, дідо Дмитро, будучи одним з найкращих майстрів по будівництву, мав як ніколи величезний попит.

А жили на полонині у колибі. Це простої форми будівля, як правило кругла, дах якої зі смерекових дошок. Він бере початок від землі і закінчується на самому верху колиби, де ці дощечки під певним кутом майже сходяться. Майже, тому, що всередині даху колиби отвір для диму від вогнища, яке не гасне з весни до пізньої осені. Умови для проживання примітивні, м’яко кажучи, без зручностей: сплять вівчарі на своїх кожухах в переважній більшості на землі, неподалік від вогню, на відстані — щоб і тепло було і не згоріли. Стіл зазвичай на камінні біля вогнища, там же і готують їсти, туалет на вулиці, в лісі. Плазмових телевізорів і душових кабінок там немає. Та й узагалі, справжня колиба мало чим нагадує теперішні колиби, які стоять край дороги, гостинно запрошуючи подорожніх на смачні страви, нібито з диких звірів, а на стіні красується ведмідь у вигляді його шкури. Це тепер ведмідь в колибі – обов’язковий атрибут, а в справжній колибі, ведмідь або як його ще називають «вуйко», не дуже бажаний гість, а коли все таки приходить, то щоб не сказати зайвого, йому там не надто раді. Не надто раді, якщо він хоча б неподалік, а про його прихід в колибу на полонині і в молитвах бояться згадувати.

Та виявляється, не для всіх зустріч із «вуйком» фатальна. Бувають винятки. От господар однієї з придорожніх «колиб» в Карпатах, у гуцульському кожусі і новеньких постолах, хоч і мало нагадує тих вівчарів, що живуть в справжній колибі, має довгі вуса, на голові капелюх з величезним пером і позиціонує себе корінним, як він каже – справжнім гуцулом, нащадком славетних вівчарів. Каже, що вміє грати на сопілці і має дримбу (навіть показує); запевняє що ведмідь, який на стіні, напав на нього особисто, але йому Матір Божа допомогла і він його змушений був вбити, доказом чого демонструє різану рану на обличчі; гупаючи себе в груди натякає на гарячу гірську кров і божиться, що й дня себе не усвідомлює без гір і є справжнім дитям полонини, де не раз літував (працював усе літо), але живе зараз на рівнині, бо там йому краще; вміє трохи ворожити (бо дідо мольфаром був) і знає, де заховані скарби Довбуша, та буде тримати цю таємницю до смерті, бо так хотів дідо-мольфар, і відкриє її тільки перед останнім подихом, і то обраному, якого за життя вибере за допомогою знаків природи. Звідки шестициліндровий японський позашляховик — не сказав, промовчав, мабуть також тримає цю таємницю до смертного ложа, щоб разом з місцезнаходженням скарбів відкрити її обраним, звісно, якщо від тих скарбів ще щось залишилось. На цьому господар, підкрутивши вуса, відійшов в сторону, бо вже розривався його айфон останньої моделі, а відвідувачі сумно подивились на «вуйка» що висів смиренно на стіні, відвертаючи склінні очі десь у бік, ніби скриваючи свій позор від програної колись дуелі теперішньому господареві. Але не про господаря колиби зараз мова.

Треба сказати, що «вуйко» не єдиний, кого не хотілося б бачити тим, хто все літо дійсно живе на полонині. Є ще й вовки, рисі, дикі свині та інші. До речі, вівчарі кажуть, що нервова дика свиня, іноді страшніша за ведмедя, інші виправляють, що дурніша — то точно. А от рисі дуже розумні і підступні, і хоча зазвичай вони не нападають на людей, вівчарям майже неможливо прорахувати їхню дію, адже їх наближення не відчувають і собаки. З вовками все зрозуміло: краще б їх не бачити, а особливо коли сам в лісі.

Звісно, люди які йдуть на полонину знають це все, припускають зустріч з цими лісовими мешканцями, але, знову ж таки, щиро вірять, що їхня дорога омине цю зустріч, тим паче, на щастя, така зустріч не надто часто випадає на їхню долю. Це і є основною мотивацією і заспокоєнням тим, хто йде працювати на все літо високо в гори. Діда Дмитра зустріч з лісовими мешканцями також оминала, і не зрозуміло, чи в нього була така вдача, або ж баба іржавим хрестом і своїми заклинаннями його оберігала. І хоча дід кожного разу переривав бабині заклинання і ніколи не слухав їх до кінця, та коли серед лісу вночі чув, як виє неподалік вовк, іржавий хрест все таки згадував…

Того літа, казали вівчарі, звірі якось буйно себе поводили, а вівці — надто сполохано. За місяць вже декілька разів підходив до кошари «вуйко», та через вправних собак і вівчарів на сторожі, «вуйко», тільки мабуть, облизувався і знову повертався до малини. Вовки вили кожного вечора, що також насторожувало вівчарів та овець. Свині дикі немов подуріли, одного разу перепололи все поле неподалік від колиби. Хтось сказав, що бачив і рися. Ще й до того Свячена Вода закінчилась, якою після кожного приходу «вуйка» чи то голосу вовків неподалік, вівчарі кропили отару, вірячи, що вона її обереже.

Хоч і робота в будівельників та вівчарів важка й виснажлива, вечорами все-таки після роботи біля ватри діди розважали молодих вівчарів своїми розповідями. І нехай молоді вівчарі знали, що більшість з тих розповідей побрехеньки, та іноді так проймало, що й доводилось терпіти нужду до самого ранку, бо після такої розповіді про вихід в ліс моторошно й думати було.

Цей вечір був якимось дивним. Тільки почало смеркати, а друг діда Дмитра, Онуфрій, знаний вівчар, ватаг, був у неперевершеному гуморі і навіть раніше, ніж зазвичай, розпочав свої приповідки. Ще й на дворі не потемніло, а молодші вівчарі вже вдосталь встигли наслухатися тих історій, і вже коли оглядали кошару з вівцями, декілька разів з осторогою зиркали в ліс, який примикав майже до самої кошари. Та дід Онуфрій був сьогодні невгамовний, і «вуйко» з його язика не сходив. І тоді, коли вівчарі попросили його зварити кулешу, так як у нього вона виходила найсмачніша, дід Онуфрій не переставав говорити… щоправда дід Дмитро, гаркнувши на нього і дорікнувши, що треба лягати спати, а вони ще не їли, трохи його вгамував і він, наче ображений за відсутність уваги, буркнув, що «вуйко» «вуйком», а от на сусідній полонині в колибу через отвір в даху встрибнув рись, не дивлячись, що в колибі було декілька вівчарів, схопив одного з них за шию, перекусивши йому повністю горлянку, вистрибнув у той самий отвір в даху колиби і помчав до лісу.

Здавалося, що молодим вівчарям після цього не те що з колиби вийти було страшно, а вже й дідової кулеші не захотілось. Вони тільки подивились на отвір в стелі і кожний щось сумно подумав про себе потерши скроню, та сказати нічого не сказали, адже їхні ідеї сприйнялись б вороже старшими. Вогонь не має погаснути до самої осені, до останньої живої людської душі на полонині.

Всілися їсти кулешу. Дід Онуфрій сердитий мовчав, а дід Дмитро взявся оглядати свою рушницю, з якою він не розлучався вдень і спав поряд вночі. Молодим вівчарям страх пройшов, почали вже жалкувати, що Онуфрій мовчить, бо що не кажи, хоч і брехун, та його побрехеньки завжди цікаво було слухати, тим більше, жодна не закінчувалась без холодного поту, а це як відомо, в деякій мірі потреба молодого буйного тіла, або, як ще тепер кажуть – потреба адреналіну. Та згодом хлопці зрозуміли, що помилялись, адже в цей вечір відчуття адреналіну не те що не оминуло, а навіть могло дотягнути й до його залишку, що зазвичай на полонині випливає у прання штанів біля потоку…

Все почалося з того, що один з вівчарів, який раніше влігся на кожух і, мабуть під враженням розповіді, уважно обдивлявся отвір в даху колиби, закричав, що щось нібито промайнуло над отвором. Старші подумали, що він жартує і намагається їх налякати, так як це вважається справжнім досягненням, коли молодий вівчар налякає старого, та ще й так, аби дідо аж загикатися почав. Нема кращої забави тоді для молодого вівчаря. А старий вже до самої осені мовчить і нічого не розказує, бо всі його розповіді закінчуються сміхом і нагадуванням, як він сам мало в штани не наклав. Та спокій старших цього разу був не надто переконливим для молодих, вони повністю так і не заспокоїлись, адже той вівчар, який нібито щось бачив, піднявся і присів біля вогнища, вказуючи своїми діями, що не надто жартує. Не встигли розібратись, чи жартував той хлопець чи ні, як вже дід Онуфрій сказав, що ніби хтось на нього подивився з отвору. Це вже був аргумент більш вагомий, і якщо, можливо, дід Дмитро не до кінця повірив словам двох молодих і одного старого товариша, свою рушницю все-таки перезарядив. Всі затихли. Хрускотіли дрова у вогні і рився у своїх речах один з молодих хлопців, який як потім виявилось, шукав хрестика з воску, якого йому баба витягла з відерця, як похрестила воду на Йордана — щоб оберігав. Дід Дмитро пару хвилин промовчав, обвівши поглядом колибу і поглянувши на Онуфрія, рухом показав щоб той вийшов на вулицю і подивився, що там діється. Дід Онуфрій закивав, що не піде, після чого дід Дмитро грюкнувши на нього сам, вийшов з колиби. На дворі було все тихо, повівав холодний вітерець і ледь чулися прояви життя з кошари… Вівчарі не могли зрозуміти, що то було, адже якби це був ведмідь або вовк, на це б відреагували собаки, було б чутно подих, гарчання тощо. Натомість одні собаки спали в кутку колиби і почали якось реагувати тільки тоді, коли настала тиша, інші спали десь на вулиці і не подавали ані звуку. Не виключено, що собаки щось відчували, та в той момент стояли мов закаменілі. Щось шкрябнуло по даху. Вівчарі здригнулись. Потім знову настала тиша.

Повернувшись у колибу, дід Дмитро, махаючи руками, мало не на кинувся на Онуфрія, обізвавши його брехуном, пердуном і боягузом, нагадавши при тому, що той вже, м’яко кажучи, не молодий, а веде себе як бахур (мала дитина), і краще б так в роботі справлявся, як язиком біля кулеші. Здавалось, що й дід Онуфрій мав що сказати Дмитру, але відкривши рота побачив, що той вже усміхається і зрозумів, що такі дифірамби в його адресу більше для того, щоб розрядити вкрай напружену обстановку, аніж образити його.

За декілька хвилин собаки знову полягали спати, вівчарі своїми рухами натякали, що пора моститися на нічліг, але дід Онуфрій ще розпалив люльку, дід Дмитро нишпорив біля вогню…, одним словом спати ще ніхто не квапився. Всі замовкли і знову оторопіли від того, що щось промайнуло над отвором. Мертва тишина увірвалась в колибу. Та не довго вона тривала — за мить з отвору мов з відра линула вода у вогнище. Важко оцінити, скільки там було води, та її було достатньо, щоб погасити вогонь. Три молоді вівчарі механічно піднялися з кожуха, на якому мали намір спати, і підбігли до дідів. Дмитро насторожено клацнув затвором рушниці. Тієї митті з отвору на те місце, де сиділи молоді вівчарі щось стрибнуло, і тільки тінь на смузі світла, що пробивалась із отвору в даху, дала змогу побачити, що це була не людина, а звір. Пролунав постріл, дикий рев, а потім запала тиша. Підійшовши ближче, люди побачили рися, який лежав на землі, вчепившись зубами об кожух. Багряна кров прорізалась крізь м’яку й пухнасту шерсть, яка ніби сплелась з шерстю овечого кожуха.

Невідомо й досі, чи рись напав з метою наживи, чи мстився за порушений людиною спокій. Відомо, що так закінчилось життя однієї з найбільш загадкових і рідкісних тварин Карпат, яка сьогодні була переможена людиною. Людиною, що увірвалась в її царство, її володіння і впорядковує свої правила, норми…. Ніхто ніколи не дізнається лік переможених в дуелях людини й лісових жителів, як ніколи і не відкриється тайна про спосіб, яким рись змогла погасити вогнище в колибі, яке не гасить навіть найсильніша буря.

Люди, які були там присутні ніколи не забудуть цієї «зустрічі», яка потім обросла легендами і кожен хотів переконати слухачів, що саме він був одним з тих вівчарів. Наш уже знайомий господар придорожньої колиби, найбажанішим і найбагатшим відвідувачам розказує свою версію даної історії, детально переказуючи свої почуття і сердиться про брехливу історію, нібито рися застрелив один дідо з села Річки, що на Косівщині, а насправді він його руками задушив, після того, як рись стрибнув прямісінько на нього, так як він не встиг втекти з кожуха, і як гарантію показує шрам на обличчі. А коли вже слухачі від захвату повідкривають роти і повитріщають очі, веде їх у комору, де за його словами є шкура того самого рися, та чомусь біля самих дверей зупиняється і каже, що гості не надто багато в нього гостюють, щоб таке їм показувати. От коли ще раз приїдуть і зайдуть до нього в колибу, то він буде не гуцулом, якщо не покаже ту шкуру.

Не покаже, навіть якщо й приїдуть. Шкуру рися таки забрав дід Дмитро і тримав до самої смерті в хаті на горищі, а коли розповідав цю історію своїм внукам і правнукам, держав шкуру на колінах і з закритими очима ніжно гладив її, немов відтворюючи в пам’яті епізод з його нічної пригоди в колибі на полонині.

Оставить комментарий

Поиск
Реклама
Свежие комментарии