Поема про Дуб

I

На полонині, у високім краю,
Де чути тільки вітру шум
(який дразнить смереки величаві),
До неба звівся кучерявий дуб.

Хоч і кремезний вже стояв роками
І не одну так зиму пережив,
Він подружився з звірями й птахами,
Яких всім серцем щиро полюбив.

Про себе все їм розповів,
Й про те, що бачив на своєму віку.
Та лиш одне сказати не зумів,
Що жив і народився чоловіком…

II

Зростав він в хаті під горою,
З якою схід і захід зустрічав.
Цінив батьків, гордився і сестрою,
Усім нужденним руку подавав.

Та й гарний станом був хлопчина.
А волос кучерявий наче мак.
За поясом сопілка із калини
І гоноровий на плечі сардак.

А ще він знав Катрусю незрівнянну.
Лишень до неї відчував любов.
Сопілкою їй вигравав осанни
Й щовечора на полонину йшов.

III

Бо там його чекала вірно
Катруся мила, горда й молода.
Мій любий Дмитрику — казала ніжно, —
Чому без тебе я така сумна?

- Катрусю, сонце! – хлопець запинався, –
Чи довго ти чекаєш тут мене?
- Я все життя чекатиму, не бійся,
І навіть якщо доля забере!

- Та що ти кажеш, зіронько ранкова?
Я біля тебе й завжди буду твій!
І тут ворона в лісі каркнула сурова,
Нахабно слухаючи слів солодких спів.

- Клянуся я тобі Катрусю, мила,
Що почуття любові долю розірве…
І знову каркнуло у лісі щось жахливо,
Хоча й вони не зважили на те.

А потім вони знову розійшлися
(хоч сумно та додому треба йти).
Обнялися і сльози полилися,
А сум той в гори понесли вітри.

IV

Нехай нестерпно день повзе в чеканні
Та вечір для Дмитра таки настав.
Ще не стемніло, він уже духм’яних
Катрусі квітів в горах назбирав.

Катрусю мила! — мати завивала –
Навіщо йдеш ти вечором у ліс?
- Я знаю донечко, ти покохала,
Але по лісу ніччю ходить біс!

- Моя матусю, ти згадай рідненька,
Як в батька закохалася колись?!
І ніч була тобі світленька,
І не зловив тоді тебе у лісі біс!

- Тебе Катрусю, заклинаю, чуєш,
Від біса мокрого, що у скалі сидить!
Ти ж бо дитино ночами мандруєш,
А біс дівчат в цю пору стережить…

V

В житті є речі часом дивні,
Згадаєш їх, вони вже тут.
І знає, що це древні сплетні
Їх відганяє, а вони не йдуть.

Всерівно йде до зустрічі з коханим,
Стрімкою стежкою над потічком,
А літній вечір подихом духм’яним,
Грайливо дражниться із молодим личком.

Та ось уже і видно полонину
На тому березі гірського потічка.
Та впевнено йде вгору Катерина
До свої мрії, себто до Дмитра.

І враз звиваючись майнула
Перед Катрусею неначе чиясь тінь,
Яка Катрусю в бік штовхнула,
А далі чорна прірва і гнітюча біль…

VI

За гору сонечко уже сідало,
А дзвони біля церкви дзвінко б’ють;
Лице у матері вже чорним стало:
Катрусю у труні несуть…

Немов жива, казали люди.
Здається й посмішка ще на щоці.
Куди ж ти йдеш? – питалися з усюди,
Хоча і знали відповідь усі.

Дмитро стояв неподалік від церкви,
Уже чужий і проклятий всіма.
Найбільше він тоді хотів померти,
Та не судилось, сталася біда.

Його прокляла мати рідної людини,
Яку він більше за життя кохав.
Не дочекавшись вечора тієї днини,
Дмитро посеред лісу дубом став.

VII

Заплакали старезні полонини,
Вітри ламали все у щент;
І блискавка вдаряла щохвилини
В дуби, смереки, очерет…

Дмитра нещастя часто розділяли
Пташки небесні кублячись в гіллі.
Звірята різні нишком прибігали
Щоби сховатися у дубовій тіні.

А дуб все марив неможливим
І виглядав смерічку із трави.
Він знав, що станеться це диво
І ладен був чекати ще віки.

VIII

Та якось враз у лісі зашуміло,
Загуркотіло до самих небес.
Одне звірятко в дуба тінь прибігло,
А дуба вже не має, ніби щез.

Оставсь один пеньок від дуба того,
І на землі розламане гілля.
А тирса, що розкидана круг нього,
Немовби кров на трави налягла.

Вся звірина зібралась на поляні
І сумно нюхала покинуте сміття,
А потім дременуло в ліс полями,
Не оглядаючись на те страшне буття.

Та згодом в лісі всі загомоніли
Й по черзі на поляну взялись йти,
Адже сороки звістку прилетіли,
Що там смерічка взялася рости.

IX

І я там був тоді на тій поляні.
Засвідчу, що смерічка там росте.
Скажу, ба більше, бачили з звірями:
Не лиш вона, ще біля неї деревце одне.

Й подумав я, що для сердець в любові
Нема нічого, що зупинить їх.
Прокляття, й ворони сурові
Не розлучать закоханих повік.

І навіть якщо руки опустились,
Життя покинуло і обірвало все…
Та якщо в серці почуття зосталось,
Воно десь неодмінно проросте.
174640232

3 комментариев к записи “Поема про Дуб”

Оставить комментарий

Поиск
Реклама
Свежие комментарии