Перші кроки в професії

Здогадуюсь, що мабуть не тільки я один закінчивши університет, настільки виріс у власних очах, що й сумніву не мав про успішну кар’єру і достойне життя… Не знаю, як в інших, в мене все склалось далеко не так, як перед тим бачив у мріях.

Вже давно поставивши собі за мету, що б там не сталося працювати за професією, старався не проґавити будь-який, навіть найменший, шанс влаштуватися на роботу, яка б хоч-якось була наближена до юриспруденції. Хоч з цього всього в мене нічого не виходило, я сліпо вірив, що доля мене не обділить і рано чи пізно щасливий випадок зустрінеться. І хочу запевнити, що він таки зустрівся, але пізніше. На цьому ж етапі мене звідусіль супроводжували невдачі: куди б не звернувся — місця мені не знаходилось і всі обмежувались тільки обіцянками, які як відомо, хоч і гріють та недовго. І тому, допоки тривав «процес мого працевлаштування», довелось заробляти гроші продавцем власних сувенірів, а згодом будучи студентом п’ятого курсу — офіціантом-барменом-маркером у більярдному клубі в Чернівцях. Весь цей час я працював з надією, що це тимчасово і от-от настане день, коли я стану юристом. Про статус адвоката в той час навіть не мріяв.

Згодом зрозумів, що всі хоч і найменші натяки на працевлаштування залишились тільки обіцянками і, як часто буває, не спрацювали навіть запасні варіанти. Залишився останній, який із запасного і другорядного переріс в основний, це обіцянка косівського адвоката працевлаштувати своїм помічником одразу після закінчення мною університету. Отож я, дочекавшись вручення диплому, на наступний день з дипломом в кишені та ще з легким перегаром після випускного, явився до згаданого адвоката. Та мої сподівання миттю розвіялися, коли мене зустрів не сам адвокат, а його дружина, яка матюками вигнала мене з дому й доступним способом запевнила, що своїм помічником адвокат мене влаштовувати не збирався, а якщо й збирався, то це б могло статися тільки «через її труп». «Ось вам і незалежність адвоката, як основний принцип адвокатської діяльності», — подумалось мені в той момент.

Зализавши рани після чергової невдачі, згадавши про давню мрію працювати в Києві та будучи впевненим, що Київ мені не відмовить, поїхав шукати щастя в столицю. Всю дорогу до Києва уявляв, як одразу після приїзду на мене посиплеться незліченна кількість пропозицій… І навіть бува почав замислюватись, за яким принципом буду відсіювати недостойних роботодавців. Та з першого дня перебування в столиці я усвідомив всю глибину своєї наївності. Київ був скромним і розгортати свої «обійми» очевидно не спішив, а тільки мабуть приглядався до свого нового паломника.

Два тижні безперервних пошуків не дали найменшого результату, оскільки з моїм нульовим досвідом роботодавці відмовлялись навіть на співбесіду запрошувати. Зневірившись у пошуки, з гіркотою усвідомив, що треба повертатися додому і сліпо йти на поводу долі, яка в той час більше ніж виготовлення сувенірів з дерева, пообіцяти не могла. І от я вже стою в черзі за квитком на залізничному вокзалі, а серце розривається від усвідомлення поразки: мрія згасла, Київ не прийняв, доля забула… Стоячи в черзі я прощався з столицею, прощався назавжди. Вже майже дочекавшись своєї черги, несподівано почув, що задзвонив мобільний телефон. Я з відчаю, навіть не дивлячись на номер, підняв трубку і почув: «ви шукаєте роботу?». Що я тоді відповів вже не пам’ятаю. Пам’ятаю, що при виході з вокзалу Київ мене зустрічав вже по іншому: привітно й усміхнено, зовсім по-іншому ніж півгодини до цього проводжав.

Так я став помічником адвоката в одному із адвокатських бюро м. Києва, і хоч мене одразу попередили, що зарплатні в мене на перших порах не буде, вхопившись за хвіст синьої птиці, не відпускав її навіть тоді, коли був голодний, холодний і з пустими кишенями.

Після такого містичного працевлаштування буря радості згодом втихла і почалися сірі робочі будні, які вщент були переповнені приниженнями, неповагою і глумівством над моїм гуцульським діалектом. Кожного дня мені хотілося все перекреслити і поїхати додому, але якась вища сила і заспокійливі розмови з батьками все таки втримали. Біль від образ і принижень я компенсував наполегливою працею, майже без вихідних і свят.

Та все ж ці часи тривали не довго і згодом мене помітили колеги і почали доручати вже деякі нескладні справи, а потім навіть довіряти, поважати, або ж жаліти. Через деякий час у мене з’явилися друзі і як наслідок, я вже перестав бути для Києва чужим. Ну принаймі мені так здавалось тоді. Але як виявиться потім в повній мірі своїм для киян я так і не стану. Мене кияни однаково завжди будуть вважати приїжджим, як власне і земляки, які так само вважають мене вже приїжджим-киянином. Ось так і виходить, що я свій серед чужих і чужий серед своїх. Та це майже не заважало мені працювати, допомагати людям і здобувати нових висот в професії. Але про це наступного разу.

Оставить комментарий

Поиск
Реклама
Свежие комментарии