Люди, судді, чи вже «боги»?

Людині від народження притаманна зверхність і це одна з найгірших її хиб. Люди діляться на тих хто влади не має; на тих хто має владу, але залишаються людьми в чистому розумінні цього слова; і тих хто маючи владу, стає адептом «обраних», вищої касти, а дехто «богами», щоправда з маленької літери і в лапках.

Насправді зверхність не така вже страшна, якщо її не визнати нормою і не захищати законом. Та коли зухвалі і цинічні поступки стають нормою і охороняються законом – це щось страшне. Цього страшного нажаль в Україні вдосталь. Одні з них — судді.

Те що у нас країна парадоксів, відомо давно, та коли парадокс перетворюється в маразм і нагадує пориви божевільного в час припадку…, мовчати вже нема сил.

Звертаючись до суду за захистом своїх основоположних прав на честь і гідність, людина отримує таку порцію приниження від самого судді, що її кривдник миттю стає янголом. Згадується мені людина, яка після розмови з одним суддею під час розгляду справи про захист її честі і гідності, прийшовши додому покінчила з життям.

А тепер про причини такої поведінки суддів з психологічної точки зору. Зрозуміло, що ніцшеанська «воля до влади» діє. Вона діє у всіх, от тільки не всім дається таке право, на відміну від суддів, яким держава надала максимальний пакет захисту і недоторканість. Але чим вони відрізняються від нас смертних? Мабуть нічим. Тоді чому задля їх безпеки, напади на яких трапляються на щастя вкрай рідко, задіяні всі можливі методи захисту і повна недоторканість, в той час як мільйони людей залишаються незахищеними? Не захищені зокрема від тих же суддів, які рідко переймаються чи винна людина і без жодного докору сумління кидають її у в’язницю, а не так давно кидали і на смерть. До речі, в одній телепередачі виступав суддя, який пирскаючи слиною доказував громадянам, що він після довгих років роздумів прийшов до висновку про необхідність смертної кари, як покарання в кримінальному судочинстві. І це тоді, коли більшість насилу виживає, цей вельможа роками, за державний кошт, ламав собі голову і нарешті вирішив, що смертна кара «допоможе» людям, і це прозвучало в такій тональності, ніби тільки цього людям для щастя не вистачало.

Та повертаючись до теми, цікаво за які ж заслуги ще на землі, ця далеко не найшляхетніша групка людей набула неземних прав? Справа в нерівності, хоч як би не підкреслювали текст з Конституції про рівність всіх перед законом. Звісно, українець за своєю ментальністю все життя ростить в собі гетьмана і успіхи в цій справі міряє кількістю підлеглих. Та коли закон йому в цьому ще й сприяє, не зловживати цим можуть тільки високоморальні люди, чим нажаль більшість суддів похвастатись не може. Та здавалось би, надав закон право бути вищим над простими людьми, користуйся на здоров’я і на славу державі (особисто я вважаю, що недоторканість судді – це гарантія неупередженості), але ж ні, в такому статусі людині мало усвідомити, що вона має право, їй ще потрібно це право застосувати і зловживати ним. Зловживаючи цим правом вона стає подібна до звіра, а як відомо, звір важко вживається між людьми. От тому судді й створюють свої закриті касти, куди нога простого смертного ступити не може. Люди для них просто маса без обличчя і душі, просто м’ясо, яке не задумуючись можна принизити, накричати, закрити в тюрму, чи як колись — розстріляти. І не важливо чи людина винна, просто настрій у нього сьогодні такий…

Та саме найгірше, що так буде доти, допоки ці адепти «обраних» не зрозуміють, що поряд живуть такі самі ж люди і якщо завтра війна чи стихійне лихо, вони ж перші подадуть йому руку допомоги і поділяться останнім шматком хліба… Але що ж я пишу, звідки суддям знати про останній шматок хліба?!

Оставить комментарий

Поиск
Реклама
Свежие комментарии