Філософський гуманізм Франческо Петрарки

Сьогодні в умовах релігійного ренесансу дуже важливо спиратися на такі концепції, в яких осмислюється моральний і антропологічний дух релігійності; ті концепції, які не просто встановлюють певні догмати й обряди, а спонукають людину думати над своїм місцем у світі, над суперечностями власного життєвого вибору.

Джерела таких концепцій, зокрема, можна знайти в ідеях представників гуманізму – філософської течії, яка виникла в епоху Відродження як система ідей і поглядів на людину як найбільшу соціальну цінність та обґрунтовувала пошук умов її повноцінного життя, динамічного особистісного розвитку.

Засновником гуманістичної культури Відродження вважається італійський поет і мислитель Франческо Петрарка (1304-1374). Ще за життя Петрарка був визнаний найвеличнішим поетом своєї доби, підтвердженням чого є увінчання його лавровим вінком на Капітолійському пагорбі в Римі. Це свідчило про його славу, визнання, а проте зовсім не втішало самого митця і мислителя, який був схильний до глибинного морального самоаналізу, і заклики до людяності та любові були в нього не декларативними, а внутрішньо мотивованими, виношеними в надрах напруженої душевної роботи.

Хоча Петрарка більш відомий як поет доби Відродження, однак неабияку увагу він приділяв і філософії. Його роздуми були зосереджені на проблемі людини. Сам Петрарка вважав, що людина має право на щастя в земному житті. Поняття «гуманізм» він розумів як усвідомлення людиною своєї унікальності і вміння жити насиченим життям, відкриваючи у собі багатство закладених Богом смислів. А нагородою за таке життя буде безсмертя, і не лише в його потойбічному розумінні, а й як пам’ять прийдешніх поколінь.

Петрарка намагався поєднати свої філософські переконання з релігійними почуттями. Вважаючи себе щиро віруючим християнином, мислитель прагнув синтезувати цінності гуманістичної етики й антропології з сотеріологічними смислами богошукання. Будучи щирими і глибоко особистісними, його міркування про Бога і людину захоплюють своїм непідробним драматизмом, виражають колізійність ренесансної свідомості, зорієнтованої на узгодження вертикального і горизонтального вимірів смислоздійснення.

У творі «Моя таємниця, або Книга бесід про зневагу до світу» Петрарка ставить гострі смисложиттєві проблеми, що не мають однозначного розв’язання, але виявляють екзистенційний неспокій мислячої людини. Твір побудовано у формі уявного діалогу Франциска (латинізоване ім’я автора) з Августином Блаженним – одним з найавторитетніших середньовічних богословів. У творі стикається ренесансне прагнення до земного успіху, слави, самореалізації із релігійним смиренням і аскетизмом. Лінія Августина (а по суті – одна з ліній суперечливої душі самого Петрарки) закликає до стриманості, ніби провіщаючи надмірності крайнього індивідуалізму. І все ж висновок лежить в площині золотої середини – «Не зазнавати скрути й не мати надлишку, не командувати іншими і не бути в підкоренні – ось моя мета».

Внесок Петрарки в спадщину світової літератури важко переоцінити, адже він став не тільки провісником нової доби, але й філософом, який втілив собою риси нової порівняно з Середньовіччям творчої людини – титана духу й думки.

Нині через століття, здається, варто б дослухатись до закликів мислителя щодо звернення до внутрішнього світу, при цьому не замикатися на самоті, а віднаходити смисл у роздумах над абсолютними цінностями і способами їх практичного втілення в життя через гармонійне спілкування і творчість. У цьому – лейтмотив гуманізму видатного італійського поета і філософа, єдність його богословських і філософсько-антропологічних засад.

Оставить комментарий

Поиск
Реклама
Свежие комментарии