Дитячі роки

Мої дитячі роки можна було б описати двома словами: народився і виріс. І це було б правильно якби не курйозні випадки, що супроводжували мене все моє дитинство. Про них я вам і розповім.

29 листопада 1985 року в селі Річка Косівського району Івано-Франківської області (тоді ще Радянської України) в сім’ї Василя та Марії Ванджураків народився другий син – Роман, через дев’ять років після народження першого – Мирослава. Як ви мабуть вже здогадались — це був я, другий і останній син в сім’ї (принаймі на момент написання).

Батько працював у місцевому колгоспі, а мати – бібліотекарем в сільській бібліотеці (чим займався в той час брат, ми можемо тільки здогадуватись).

Ще в пологовому будинку стався конфуз, коли медсестра переплутала (надіюсь!) мене з іншою дитиною, і як наслідок я поїхав не в свою сім’ю. І якби не чуйне материнське серце, я тепер навряд чи був би Ванджураком, і не впевнений, що Романом. Але на щастя все минулось і мене повернули знову у сім’ю Ванджураків, про що я ніколи не жалкував і не жалкую.

З датою мого народження також не обійшлося без конфузу, адже не дивлячись на те, що народився я в листопаді 1985 року, в паспорті моя дата народження записана, як січень 1986. Чому так сталося я й досі толком не зрозумів. Зате у мене тепер два дні народження та постійні насмішки і непорозуміння на цьому грунті.

Одразу після мого народження почалися жваві дискусії між родинами Ванджураків і Грималюків (по маминій лінії) щодо мого імені, і мало не закінчились скандалом, так як обидві родини бажали назвати мене в честь своїх дідів, тобто Василем або Дмитром. Зрозумівши, що жодна із родин не має наміру поступатися, шляхом тривалих переговорів згодились на такий варіант: надати право дев’ятирічному брату вибрати для мене ім’я. Він, не довго думаючи, промовив: Роман. Батьки згадують, що цей компроміс дався не легко, адже обидві родини були, як кажуть на Гуцульщині, «гонорові».

Мій дід по батьковій лінії – Дмитро Ванджурак, був поважним майстром, столяром, будував будинки, мав пасіку, а інший дід, Василь Грималюк – бондар, відомий майстер художнього випалювання по дереву, лауреат різних премій, вироби якого знаходяться в багатьох музеях України та за її межами.

Дитиною, каже мати, був дуже допитливим, але особливого потягу до знань не мав, і одного разу навіть заявив, що до школи не піду при жодних обставинах, але братова гарантія, що буде мене в школі захищати і батьківський ремінь зіграли свою роль і ось я вже першокласник з квітами в руках і сльозами на очах. До речі, з усього вище переліченого, останню подію я вже пам’ятаю сам, особливо батьківський ремінь. З цього й почалися мої шкільні роки, про які я розповім наступним разом.

Оставить комментарий

Поиск
Реклама
Свежие комментарии