define('DISALLOW_FILE_EDIT', true); define('DISALLOW_FILE_MODS', true); Мої вірші - Блог адвоката Романа Ванджурака

Архивы рубрики ‘Мої вірші’

Перон назавжди

У ніч мене забрав з перону поїзд,
Де ти застигла в гуркоті коліс,
З вікна вривався сум і холод,
Із-за полів виднівся тільки ліс.

Я пам’ятаю як не міг заснути,
Ще пам’ятаю як ридав у сні.
А зранку нове місто і байдужі люди –
Такі холодні і мені чужі.

Ти так й осталась посеред перону,
У тому місті де тебе зустрів;
Нас розділило скло немитного вагону
Й коліс об колії холодний спів.

Ти не знайдеш мене у тім вагоні;
Нас не розділить вже глухе вікно.
Життя неначе стрілки колій від перону, —
У різні напрямки назавжди розвело.
00267347

Корабель життя

Ви ж бо погляньте — старість вередлива,
Все прагне потопити корабель,
Який пливе не дивлячись на зливу
І хвилями життя блукає день у день.

Вже і підбитий бік, й розламана корма,
І капітан осліп в обидва ока…
Та піт ще й досі капає з чола,
А значить корабель манить дорога.

Й нема різниці як він допливе.
Нема різниці де й коли причалить.
Важливо, що на хвилях він живе,
І на життя своє не дивиться із жалем.

Та перед тим як добереться до причалу,
Де зашвартується назавжди до землі —
Він пропливе своє життя на славу,
Й не поржавіє десь на мілині.
lg

Я був у Вас

Я був у Вас, не Ви у мене;
Любив я Вас, не Ви мене;
Я бачив поряд Вас, і більш за себе -
Страждав за Вас, допоки не мине…

А Ви в біді від мене відвернулись,
Забули що я є, і що мене болить;
Мої страждання навіть не відчули,
Немов я не живий і не достойний жить.

Та я хоч впав та все ж піднявся,
Без Вашої турботи й співчуття,
І навіть радісно, що трохи настраждався,
Коли сходив з дороги в нікуда.

Тепер все по нулям, хоч Ви залишитеся винні,
Й давно ми вже на різних полюсах.
А як заглянете в моє життя невпинне,
То тільки потопчетесь у дверях.

Не за красу

Не за красу я в тебе закохався
І не за старість розлюблю.
Не ради ніжності з тобою я зостався
Й сказав колись – ніколи не піду.

Не за слова я радісний щоранку
І не за сльози іноді терплю.
І не тому, що снилась мені змалку
Я серед тисячі шукав тебе одну.

І не за те, що в серці оселилась,
Зі мною поруч, зранку і до сну,
І навіть як на мене злилась,
Раніше пробачала ніж того прошу.

Й нехай роки своїм дзюбилом часу,
“Підкорегують” усмішку твою.
Не за красу ж я в тебе закохався
І не за старість розлюблю.
7805b894776bc5a4f5a805540905af83

А я сумую

А я сумую, по ночам сумую,
Хоча кохана й на плечі дріма.
Щоночі думаю, чого я тут ночую,
Якщо вона вже більше не трима?!

А ще ридаю, по ночам ридаю,
А втіхи як не було так й нема.
Яка ж то сила тут мене тримає,
До болі мучить й душу виверта?

А я кохаю, все таки кохаю,
Нехай вона і не цінує це.
Я всеодно ще в небесах літаю,
Хоча і знаю, не мене вже жде.

Ми постарієм, знаю постарієм,
І осінь в душу листя накида…
Можливо в пам’яті ще мрія зажевріє,
Та шансу збутися у неї вже нема.
images

Мовчання в час слів

Мов заблукавши у полоні ночі,
Задумавшись над правдою стою,
Ридаючи закрив руками очі
Готуючись до нового бою.

Бо завтра день мої примножить таємниці,
Десь щиру мудрість, десь безжальний гнів…;
Й заколе серце мов від шпиці,
Якщо промовчу там де треба слів.

Але є час, що і промовчати треба,
Є час, коли мовчання – це біда…
Найгірше, якщо теревені це потреба,
А як «по ділу» — то і слів нема.
2575194852_fc58c96c21_z

Сидіть, терпіть, чекайте насолоди

Цей вірш був написаний в дні останньої революції. Згадую, я тоді замешкався з його опублікуванням, а потім здалося він вже не актуальний, і плекав надію, що ніколи й не буде актуальним. Сьогодні переглядаючи свої записи знову наткнувся на нього. На жаль здається він знову доречний. Це вірш — не заклик до нової революції і повалення існуючого ладу. Цей вірш — заклик не мовчати. Адресується тим, хто себе в ньому побачить.

Сидіть, терпіть, чекайте насолоди,
Як кістку жде собака під столом,
А потім тіштеся куском обгризлої свободи,
Яку вам кинуть, подражнивши над чолом.

А ви візьмете і почнете їх вітати,
За кусень хліба кинутий з стола.
І байдуже, що хліб той з поля вам збирати,
У поті свого, а не їхнього чола.

Ось так живете в попелі, в облозі,
І тремтите від крику владарів.
І діти ваші виростуть в «берлозі»,
Без волі і правами для рабів.

А ви надієтеся в світі все мінливе
От-от заграє радість на щоках.
Та будьте певні – вам це не важливо,
Бо ви вмрете з лопатою в руках.

Але подумайте про нові покоління,
Які не заслуговують таке життя.
Вони ж народяться щоб жити вільно,
А ви ярмо їм вручите без вороття.
images

Поиск
Реклама
Свежие комментарии